Культурологія - Гриценко Т.Б.

Україна

3 кінця XVIII ст. українські землі перебували у складі Російської та Австрійської імперій. У Наддніпрянській Україні, що втратила свою державність, був утверджений жорсткий адміністративно-політичний режим, який існував у Росії. Ставилося завдання переконати український народ, що для України найкращий лад - самодержавство, a власне Україна - це споконвічна російська земля без власної історії, мови, культури. Утвердженню самодержавної влади мала слугувати „теорія офіційної народності”, сформульована на початку 1830-х рр. реакційним міністром освіти Росії С.С.Уваровим, основними засадами якої стали православ’я-самодержавство-народність. Імперська тріада, що базувалася на централізації науки, освіти й культури, була основою виховання русифікованого українського дворянства XIX ст.

Для культурного розвитку України першої половини ХІХ ст. характерним є створення і діяльність вищих навчальних закладів, у яких формувалася українська інтелігенція. У січні 1805 р. з ініціативи В.Н.Каразіна, громадського діяча, економіста, просвітителя, було створено Харківський університет. У 1820 р. у Ніжині засновано гімназію вищих наук; у 1834 р. на базі Кременецького ліцею відкрито Київський університет Св. Володимира. Першим його ректором став М.О.Максимович.

Навчальні заклади створювалися з метою поширення „загальноросійської” культури, але з часом вони ставали осередками культури в українських землях. Харківський університет до середини ХІХ ст. підготував три тисячі спеціалістів з різних галузей знань. Формувалася українська національна інтелігенція, яка по-різному ставилася до імперської ідеологічної доктрини.

У середовищі української інтелігенції вчені виділяють три основні суспільні течії, які по-своєму пояснювали імперську тріаду в цілому та кожну з її частин зокрема. Представники першої течії (М.Гоголь, М.Гнєдич, В.Капніст, В.Наріжний) названу тріаду сприймали беззастережно, поділяли й пропагували. Українці за походженням, вони, за збігом обставин, працювали на ниві російської культури.

До другої течії належить когорта освічених людей, які не поділяли офіційної думки про народність як ознаку „єдинонеподільності” (Г.Квітка-Основ’яненко, Є.Гребінка, Л.Боровиковський, А.Метлинський, з певних питань - М.Костомаров та ін.). Представники цієї групи не заперечували самодержавства, поділяли погляди на православ’я, а щодо народності, то її важливими ознаками вважали рідну мову, народні звичаї, фольклор.

До представників третьої течії належали члени Кирило-Мефодіївського братства. Виступаючи проти імперської тріади, не заперечуючи лише православ’я, братчики закликали до повалення самодержавства, скасування кріпацтва і станових привілеїв. Майбутнє української мови вони вбачали в рівноправності з іншими мовами - російською, польською, чеською, болгарською і сербо-хорватською, а України - в єдиній федеративній слов’янській державі, побудованій на демократичних засадах.

Отже, в умовах посилення асиміляторських дій проти України частина її інтелігенції спрямовувала свою діяльність на українське національно-культурне відродження, під яким розуміла усвідомлення національної ідентичності, а народ - як діяльну особу історії та сучасного світу. Українське національне відродження виникло, як антитеза тяжкому політичному і соціально-економічному становищу та культурному занепаду, в яких опинився тоді український народ на всьому просторі заселеної ним землі.



 

Created/Updated: 25.05.2018

stop war in Ukraine

ukrTrident

stand with Ukraine